Міста

Туди птахи… птахи не долітають,
І не бринять вогні, запалених свічок,
Не квітне там любов, і весни не співають,
В похованих містах, скалічених турбот.
Вони стікають кров’ю, розтрощені в пожежах,
Вони кричать від жаху, знесилено мовчать,
І знищені у щент, вони стоять, як вежа.
Вони не хочуть жити, не хочуть і вмирать…
Зґвалтовані безчинством і змучені потворно,
Дресованою люттю роками тренувань,
Вони ж для себе знали, що більш ніколи знову…
Вони ж у мир тікали… від звірских катувань.
Та ворог все шукає безглуздих самостверджень,
Не може поважати нескореності душ,
І підміняє суть істотних спостережень,
В агонії палає помститися чимдуж.
Він в помсті захлинеться, за відсіч, у позорі,
І на заваді стануть титанами міста,
І українські знову зійдуть на небо зорі,
І сонцем українським зігріється земля.
Повернеться надія, молитви залунають,
Сльозами оросяться встановлені хрести,
І рознесуть птахи, нехай весь світ це знає,
Що звільнені, що сильні, що любимо, що ми…